Публікації
У багатовіковій історії культурних зв'язків між російським та українськім народами творчість художника Василя Івановича Штернберга (1818-1845) посідає визначне місце. Він прожив усього 27 років, але залишив помітний слід в українському образотворчому мистецтві, зокрема в жанрі пейзажу та побутового живопису.
Штернберг був одним із перших російських художників, які в своїй творчості звернулися до зображення побутових сцен, намагаючись правдиво передати життя простого народу. Ще за життя творчість Штернберга високо цінували сучасники - К.Брюллов, В.Григорович, М.Гоголь, М.Глінка, О.Іванов, В.Даль. Перед талантом художника схилявся Тарас Шевченко. У тогочасній періодичній пресі Штернбергові присвячували багато статей, заміток За розвитком його таланту постійно стежила художня громадськість.
Пізніше, в 1887 році, в журналі "Вестник изящных искусств" визначний російській критик В.Стасов опублікував велику статтю "Живописець Штернберг", в якій уперше, посилаючись на архівні джерела, подав наукову біографію художника. Потім, як часто траплялося, творчість Василя Штернберга була напівзабута. І тільки шанувальники його таланту, головним чином художники наступних поколінь, вивчали її, черпаючи про нього відомості у "Щоденнику", повістях Т.Г.Шевченка, який увічнив у них світлий образ свого друга. Краєвиди і жанрові твори Штернберга зробили великий вплив на прийдешні покоління художників.
Доля була вкрай несправедлива і немилосердною до митця, відвівши художнику на творчість лише десять років.
З перших самостійних кроків В.Штернберг ішов своєю стежкою в мистецтві. Опанувавши академічну пейзажну школу по класу талановитого наставника молоді, пейзажиста М.Воробйова, молодий художник відчув потребу йти далі - шукати нові шляхи в мистецтві, вивчаючи та спостерігаючи живу природу. Життєвість і правдивість стали визначними рисами всієї творчості В.Штернберга. Під час випускного акту 4 листопада 1836 року було зазначено, що молодий художник поїде писати з натури до Качанівки, що на Чернігівщині, та Києва. Важко було б вибрати чарівнішу місцевість для В.Штернберга. Не тільки надзвичайно живописні краєвиди зробили плідним його перебування в Качанівці.
У господі Тарнавських художник знайшов багато щирих друзів, спілкування з якими вплинуло на усе його подальше життя. Про перебування в Качанівці зберігся цінний автограф у книзі почесних гостей Тарнавського, де він розписався хрест - навхрест із друзями - М.А.Маркевичем та М.І.Глінкою. На пам'ять про незабутні зустрічі тут залишились його картини "Альтанка в Качанівці" та "Глінка в Качанівці".
Одним з перших краєвидів, написаних в нашому краї, був "Садиба Г.Тарнавського в Качанівці", в якому художник ще тяжіє до академічної схеми, але вже прагне її подолати, вводячи в пейзаж людину не як стафаж, а намагаючись досягнути більшої життєвості і органічності. У наступних роботах вже нема й сліду від традиційного поділу на плани, відсутні академічні лаштунки. На картині "Млин у степу" бачимо безмежне поле з вітряком у глибині, до якого веде дорога. Побіля вітряка видніється фігура самотного чоловіка. Композиція настільки органічна, що неначе вихоплена із життя.
Справжнім новатором виявився В.Штернберг у побутових картинах із українського життя. У 1838 році він створив одну з найкращих робіт цього жанру - картину "Біля шинку", що зберігається в Сумському художньому музеї. ...Біля шинку на призьбі сидить захмелілий селянин, якого вмовляють двоє інших, один зі шкаликом. Вся сцена має сатиричний зміст, бо художник підсилює його промовистою деталлю - поряд свиня обнюхує ноги ще одного захмелілого, що вже впав у дверях шинку. Картина з таким сюжетом була новаторського за своєю суттю, закладаючи основи розвитку сатиричної теми в жанрових творах.
У колекції нашого музею зберігається твір, який дуже нагадує за композицією картину із Сум. Він вважається річчу невідомого художника і має назву "Чумаки під хатою". Відмінністю є заміна пейзажу парою волів біля колодязя. Віконце шинку розташоване з іншого боку від дверей (до речі, так само, як і на відомому малюнку олівцем Штернберга). Але на картині з нашої колекції справа внизу подано дату чи номер - "1848". Якщо цей напис вважати датою, то роботу виконано уже після смерті Штернберга. Одначе цифри можуть бути й звичайнісіньким інвентарним номером.
Після успішного завершення академічного навчання разом з іншими кращими учнями художник поїхав до Італії. Тарас Шевченко подарував йому примірник свого кобзаря з написаним на ньому віршем "На незабуть Штернбергові":
Поїдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся -
Згадай мене, брате!
Тарас Григорович Шевченко і Штернберг більше не зустрілись, їх дороги розійшлися навіки, але пам'ять про дружбу залишилась назавжди.
В Італії Штернберг органічно влився у коло російських художників на чолі з О.Івановим, познайомився з М.В.Гоголем, Ф.В.Чижовим, а також з Г.П.Галаганом, який кілька разів приїздив до Італії за цей час. У публічній бібліотеці імені М.Є.Салтикова-Щедрина в Петербурзі зберігається надзвичайно цінний дареготип 1845 р., на якому бачимо М.В.Гоголя в оточенні художників Мокрицького, Ромазанова, Моллера, Ставассера, Штенберга та інших.
До речи, у колекції Г.П.Галагана, що й стала основою нашого музею, були твори Штернберга. Про це маємо архівні відомості. У листі до матері з Італії 1843 р. Григорій Павлович пише, що замовив дві картини Штернбергу: "Одну, "Вид околиці Риму" з великою групою італійських пінав, пейзаж невеликого розміру, але надзвичайно добре вдався. Другу: "Римлянку (в костюмі), що йде з плодами на голові".
У листі до того ж Григорія Павловича Софія Олександрівна, дружина його дядька, зазначає: "Я пам'ятаю, що ти завжди мій любий друже, милувався бандуристом Штернберга. Сьогодні твої іменини, і я, бажаючи зробити тобі хоч маленьке задоволення, надсилаю тобі цей малюнок. Дивлячись на хлопця, згадуй талановитого художника і (...) про його ранню смерть..."
За свідченнями Ромазанова, останні години життя Штернберг провів за слуханням творів М.В.Гоголя. "Напередодні дня смерті, немовби відчуваючи її, зібралося багато друзів, знайомих. Читали вголос "Шинель" Гоголя! Він сидів, пам'ятаю, на канапі, слухав, сміявся, захоплений неповторними творами Гоголя".
20 листопада 1845 р. життя художника обірвалося. Він помер у Римі і був похований на кладовищі в Монте-Тектаро. Зробити пам'ятник на його могилі друзі довірили скульпторові М.Шурупову.
Справедливо сказав один з критиків що "залишені рисунки Штернберга - це ніби записи мандрівника до наступної книги...". Так само захопливо відгукувався про майстра і Т.Шевченко. У слова "цей незрівнянний Штернберг" поет вклав не тільки замилування його творами, а й свою велику любов до художника, як до людини доброї і цікавої.
Значення творчого доробку В.Штернберга оцінили уже його сучасники. Але, дивлячись на зроблене ним із нинішніх позицій, його значимість як засновника українського пейзажного та жанрового мистецтва, який стверджував у своїй творчості глибокі гуманістичні ідеали, важко переоцінити. Краєвиди і жанрові твори Штернберга справили великий вплив на наступні покоління художників, розкрили щирий і сповнений любові до української природи та її народу погляд.
Ще одним видатним російським художником, який оспівував красу української природи та людей був Іван Іванович Соколов, який присвятив свою творчість Україні. Розквіт його діяльності припадає на 50-60-ті рр., ХІХ століття, коли звернення митців до народу дало поштовх для бурхливого розвитку побутового жанру. І.І.Соколов народився у 1829 році в сім'ї дрібного чиновника Астраханської казенної палати. Батько художника помер рано. Мати з малим хлопцем переїхала до Москви, де віддала його до дворянського інституту. Мабуть, тут у цьому учбовому закладі, де панувала атмосфера захоплення літературою, музикою, мистецтвом, для Соколова юнацьке захоплення малюванням переросло в настійне бажання стати художником.
Як і більшість художників минулого століття І.І.Соколов був вихованцем Петербурзької Академії мистецтв. Спочатку молодий художник, намагаючись оволодіти художньою грамотою, з натхненням вимальовував давньогрецьких і біблійних героїв. Але далекі від дійсності сюжети, не задовольняли художника. Соколова більше цікавило повсякденне життя.
Тож не випадково, що для своїх перших подорожей Соколов обрав Кавказ і Крим. Саме тут він вчився спостерігати і розуміти життя. Як згадував товариш Соколова поет Полянський, тут художник малював все, що траплялося йому на очі: скелі, аули, руїни, народні сцени, людей, костюми, коней та інше. З цих подорожей він привіз багато цікавих робіт. Побутові полотна приносять успіх молодому митцю, який у 1857 році здобуває звання академіка, а 1864 року - професора.
Поворотним моментом в житті і творчості художника став його приїзд в 1853 році в Україну. З того часу він подовгу живе в с.Гонживці на Харківщині в маєтку своєї тітки, а з кінця 60-х р.р. назавжди оселяється на Україні. Він стає віце-президентом Харківського товариства красних мистецтв.
Саме в Україні розквітнув його талант, саме тут він черпав сюжети для своїх найкращих творів.
Спостерігаючи за життям українських селян, Соколов, як справжній дослідник, вивчав їх побут і звичаї. Його приваблювала живописність народного костюму. Він зробив багато замальовок святкового та повсякденного вбрання. Соколов ніколи не переставав милуватися розкішною красою української природи. Кожен твір художника - це розгорнута, з багатьма етнографічними подробицями, розповідь про Україну і українців середини ХІХ ст.
Сам перелік його творів, над якими працював художник, може дати уявлення про коло інтересів художника: " Перезва" (1857) "Збір вишень на Україні" (1858), "Повернення з ярмарку",(1859) "Ворожіння на вінках", "На баштані" та багато інших.
У показі народного життя в картинах Соколова є елемент ідилічності. Художник частіше звертається до його світлих сторін, зображуючи народні звичаї: весілля, селянську працю. У таких творах він милується маленькими дітками, що несуть у поле обід батькам, або розповідає, як ворожать вінками дівчата в ніч на Івана Купала, або з ласкавою посмішкою спостерігає повернення з ярмарки селянина і зустріч його з веселими, радісними дітьми. Знання народних звичаїв у творах Соколова поєднується з правдивим розкриттям характерів, теплим гумором та звучністю колористичної вирішеності композиції.
В нашому музеї зберігаються літографія з картини "Українське весілля". Він був першим, хто звернувся до теми сільського весілля.
В понеділок після вінчання всі учасники свята вітають молодих із щасливим вступом у шлюбне життя. Яскраві народні костюми, пишна рослинність створюють святковий, піднесений настрій.
Захоплюючись етнографічністю, художник все ж віддає перевагу людям, оспівує фізичну і духовну красу українських селян. Багато працював художник над образом української дівчини в картині "Українка"(ХІХ ст.), прагнучи створити типовий узагальнюючий образ.
По стежці з коромислом на плечах йде дівчина. Вона одягнена в плахту, білу сорочку, на шиї намисто з дукачами. Її постать легка і граціозна, ніжний овал обличча, великі виразні очі, чорні брови, на губах ніжна посмішка. Художник дещо ідеалізує свою героїню, але прагне передати народне уявлення про дівочу красу, оспівану в народних піснях, навіяну поетичними образами Т.Шевченка і І.Котляревського.
Соколов, як літописець українського села, звертався у свої творах не тільки до зображення народного побуту та обрядів, а й до розкриття гострих соціальних подій сповнених справжнім драматизмом (малюнки "До корчми", "Скарга", "Похорони", "Погорільці".)
Високо цінували творчість Івана Соколова його сучасники. Костянтин Трутовський в одному з листів до свого родича російського письменника Аксакова писав: "Які хороші у нього українці - очарування!"
У травні 1858 року, коли Соколов від'їжджав на Україну з метою збирання матеріалів для картин Т.Г.Шевченко пише рекомендаційного листа для передачі Григорію Галагану: "Може приблукає в Сокиринці оце добрий чоловік і маляр дуже дотепний, то, ти, друже, богу милий, ласкаво привітай його. Воно розумне, добре і любить наш народ і нашу країну. А звуть його Іван Іванович Соколов" .
Журнал "Русский художественний листок" у 1860 р. Писав: "Соколов уміє вибирати такі сюжети для картин своїх, які мимоволі примушують нас бачити в ньому мислителя, і людину нам сучасну, і художника випещеного російською природою, і такого, що черпає з неї як з джерела, свої поетичні натхнення" .
Іван Іванович Соколов прожив довге життя (народився у 1828 р. Помер у 1918 р.), Але як художник він працював трохи більше 10 років. В 60-х роках Соколов залишає живопис. Остаточно причини цього не з'ясовані. Вважається. Що однією з причин було його одруження у 60- х р.р. Крім того, в цей час у нього почала розвиватися хвороба очей. Одним з останніх творів Соколова була картина "Ворожіння дівчат на вінках про заміжжя".
З берега і човна дівчата пускають на воду вінки і спостерігають за іх рухом. Вдалині праворуч човен з хлопцями. На картині Соколов створив поетичний образ чарівної української ночі. Внеосяжному просторі неба перлисто ллється місячне сяйво. На березі крізь темряву ночі видніються великі дерева. Все це створює обстановку загадковості, передчуття чогось надзвичайного, таемничого. Використовуючи улюблений прийом, художник ліву частину композиції (берег річки, високі дерева) затемнює. Більша права частина освітлена місяцем. Низька лінія горизонту відкриває високе блакитне небо з легкою пеленою хмаринок.
В цій картині художник використовує складний прийом, побудований на контрасті холодного і теплого світла.
Дівчат, які сидять у човні, освітлює холодне місячне сяйво. Їх обличча задумливі, засмучені. Дівчат, котрі пускають вінки з берега, освітлює живий, теплий світ скіпки. Вони веселі, усміхнені. Цей прийом допомагає художнику передати психологічний стан дівчат і надає твору особливе романтичне забарвлення.
Майже 150 років пройшло з моменту створення картини. За цей час потемніли фарби, на поверхні з'явились тріщинки. Але як раніше крізь пелену хмаринок світить повний місяць, посилаючи на землю своє мерехтливе загадкове сяйво, як і раніше пливуть по річці купальські вінки. За якими з тривогою і надією спостерігають дівчата. І немов чуеться тиха пісня:
В гаю зелененькім соловейко щебече, словейко щебече
Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку
Плинь, плинь, віночку гарний з барвіночку
За миленький, за миленьким.
І завмирають серця людей перед цією немеркнучою красою. Адже час, яким би жорстоким і руйнівним він не був, не ладний над справжнім мистецтвом.
Sub-Menu: